Published On: Нд, Лис 27th, 2016

Ігор Буркут: У РАБСТВО ДО “ВИЗВОЛИТЕЛІВ”

Ігор Буркут, політолог, кандидат історичних наук – для “Зона Крим”

Історія – точна наука. Лише в Московщині (вона же Російська імперія, СРСР, Російська Федерація) про це не здогадуються. Історичну науку там традиційно підміняють збірками “сказаній”, міфів та байок, які маленькі москалі з серйозним виглядом вчать у школах. Тисячі разів повторена брехня у москалів вважається істиною. Так зрадник слов’янства та синовбивця новгородський князь Алєксандр став святим, а вигадані журналістами “28 панфіловців” матеріалізувалися в монументи та параграфи з підручників за зразком пушкінських “33 багатирів”.

Натомість українські дослідники методично встановлюють істину у нагромадженні складних і заплутаних стосунків московитів з українцями. Дослідник гор Буркут – про феномен перетворення нащадків українського козацтва в оборонців російського шовінізму.

Наше сприйняття історичних подій в основному сформовано стереотипами, закладеними у школі й отриманими з художньої літератури. Багато людей пам’ятають зі шкільного курсу літератури написану у 1739 році Михайлом Ломоносовим “Оду на взяття Хотина”. У ній, крім всього іншого, підкреслена радість селян, визволених російськими військами з-під турецького панування. Згадується там і переможений росіянами Колчак-паша, котрий командував турецькою залогою Хотинської фортеці. Справді, Іліас Колчак-паша після втечі свого боснійського воїнства вийшов назустріч російському генерал-фельдмаршалу Бурхарду Крістофу Мініху з ключами від фортечних воріт. Нашим сучасникам добре відомий нащадок сараєвського паші російський адмірал О.В.Колчак, але сьогоднішня розмова піде не про нього, а про українців, “визволених” росіянами з-під турецького ярма.

Чому народна пам’ять значно відрізняється від офіційної “історії”

З 1713 до 1812 рр. у складі Османської імперії існувала Хотинська нахіє – окрема адміністративна одиниця, безпосередньо підпорядкована Стамбулу. Її турки вилучили зі складу князівства Молдови, виходячи із стратегічних міркувань, і розмістили там дві боснійські дивізії й татарський охоронний полк. Османська адміністрація відразу фактично скасувала кріпацтво і значно зменшила податковий тягар, накладений на селян. Адже у стратегічно важливій місцевості, з якої контролювалася головна водна артерія регіону – ріка Дністер, їй потрібне було лояльне населення. Пам’ять про ті часи довго зберігали хотинчани. Їхні розповіді у середині ХІХ ст. записав відомий письменник, історик і етнограф О.Афанасьєв-Чужбинський (1816-1876). Те, що переповідали мешканці тоді вже Хотинського повіту Бессарабської губернії Росії, вони почули від своїх дідів-прадідів, і воно разюче відрізнялося від офіційних російських оцінок турецького панування у тих краях.

Етнограф писав: “З розповідей цих, однак, можна зробити висновок, що селянам було тоді добре, що вони не зазнавали жодних утисків, за винятком однієї обставини: ні красивої дружини, ні гарненької дочки не можна було втримати в хаті – турки їх неодмінно переманювали і навертали в магометанство”. Сучасний чернівецький історик Олександр Масан вирішив перевірити, наскільки справедливими були такі спогади, записані у дев’ятнадцятому столітті. Звернувшись до документів російсько-турецької війни 1735-1739 рр., дослідник виявив красномовні факти, які впродовж довгого часу намагалися замовчувати як царські, так і радянські пропагандисти.

А російське воїнство відзначилося тоді не лише ратною мужністю на полі бою, але і зовсім іншими “подвигами”. Як тільки воно перейшло Дністер, то відразу приступило до пограбування місцевого населення. Учасник походу 1739 р., генеральний підскарбій Лівобережної України Яків Маркович, описав у своєму щоденнику, як за наказом командування солдати масово спалювали села над Дністром. А їхнім мешканцям судилася страшна доля…

Бойові дії розгорталися не лише у північному Придністров’ї, але і значно південніше. Восени 1739 р. російська армія з Хотинщини і Молдовського князівства відійшла: розгромлені турки вимушені були віддати росіянам чималі землі на півдні сучасної України. Але “визволителі” відступали не з порожніми руками. Вони полювали на місцевих селян, збивали їх у гурти і гнали за Дністер, як худобу. Офіцери-дворяни забирали новітніх рабів у свої господарства, закріпачивши багатьох чоловіків, жінок, дітей. Частину захоплених потім по дорозі продали іншим поміщикам, заробивши чималі гроші.

Отак “визволили” українців з-під турецького панування – загнали їх у справжнє рабство, гірше за турецьку неволю. За спиною “визволителів” залишилися вщент спалені села, пограбований і сплюндрований Хотин, розгромлена Хотинська фортеця. Народна пам’ять зберегла згадки про ті події, причому турецьке панування на фоні російських насильств і пограбувань виглядало у них як “добре”.

З козаків – у кріпаки

У постійних російсько-турецьких війнах важливу роль відігравали українські козаки. Їхньою кров’ю оплачувалися численні перемоги царської армії над Османською імперією, але Санкт-Петербург лише вичікував слушного моменту, щоб позбавити українців навіть залишків тих вільностей, яких вони добилися у важкій боротьбі. Цей момент настав після дуже успішної для Російської імперії війни з Осяйною Портою 1768-1774 рр. За Кюжук-Кайнарджійським мирним договором Османська імперія вимушена була передати Росії великі території між Дніпром і Південним Бугом, що у Петербурзі розцінили як остаточний вирок Запорозькій Січі. Козаки втратили свою традиційну роль захисного бар’єру між турецько-татарською силою і царською імперією, тож Катерина ІІ наказала 1775 року Січ зруйнувати.

Знищено було і Гетьманщину, замість якої у 1781 р. створено Малоросійське генерал-губернаторство. А у 1783 р. указом Катерини ІІ було заборонено вільне пересування селян. Проте слово “кріпацтво” в документі відсутнє. Натомість у 1796 р. її син, Павло І, що сів на престол після смерті матері, офіційно запровадив кріпацтво на землях, де раніше жили вільні українські козаки. Втім, селяни масово втікали на Дон, де козацтво зберегло свої привілеї. Тому українське населення Північного Кавказу швидко зростало.

Російський варіант яничарів

У турецькому війську існували привілейовані піхотні частини, що називалися яничарами, тобто “новим військом”. Їх формували з тих, кого дітьми забирали з християнських родин, примушували перейти в іслам і виховували загартованими воїнами, фанатично відданими султанові. Яничарів нерідко використовували у каральних акціях, тому їх боялися сусідні народи і вважали жорстокими катами.

А царизм намагався використовувати як карателів донських і терських козаків, кидаючи їх на підкорення Кавказу, придушення національно-визвольної боротьби кавказьких народів. Наступ на Північний Кавказ росіяни по-справжньому розгорнули на початку ХІХ ст. Вони стикнулися з серйозною проблемою: війська мусили рухатися безлюдним степом, де не існувало достатньо водних джерел і не було місць для комфортного відпочинку солдатів. Влада вирішила заснувати на цьому шляху ряд населених пунктів.

Їхнє будівництво почалося 1809 року. З Чернігівської, Катеринославської й деяких інших українських губерній у безлюдний і майже безводний степ переселено чималу кількість селян. Щоб зацікавити їх морально і матеріально, українських селян перевели у стан приписних козаків Війська Донського. На новому місці свіжоспечені “донські козаки” будували землянки, копали криниці, орали землю, закладали сади. На очах серед безживного степу виростали козачі станиці Злодійська, Кагальницька, Мечотинська, Єгорликська. Відстань між сусідніми станицями якраз дорівнювалася денному пішому переходу, тому військовим частинам, що рухалися на Кавказ, вже було де перепочити.

Через десять років, коли українці як слід обжили новий шлях, до них підселили справжніх донських козаків, щоб ті “прищепили козачий уклад життя” вчорашнім селянам з України. Насправді ж українців прискорено русифікували, і через декілька десятків років у цих станицях вже мало лишилося українського. До речі, у 1871 р. у станиці Мечотинській народився знаменитий російський конструктор Федір Токарєв, що створив пістолет ТТ, самозарядну гвинтівку СВТ-40 та інші зразки зброї. Нічого українського в його козачій родині вже не було.

Перетворившись з українських селян на російських козаків, переселенці поступили на царську службу і мусили брати участь у всіх агресивних війнах та каральних акціях, куди їх кидала влада. Брали участь у таких акціях і кубанські козаки – нащадки запорожців, яких царизм наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст. переселяв на Північний Кавказ з метою завоювання нових земель. Підкорені кавказькі народи ставилися до козаків так, як балканські народи ставилися до турецьких яничарів.

Замість свободи – духовне рабство

А переселення з українських земель на Північний Кавказ тривало. Українці шукали там вільних земель і селилися поруч з козаками, маючи значно нижчий соціальний статус “іногородніх”. Вже після розпаду царської імперії, у 20-х рр. ХХ ст. на Дону і Кубані проживало понад 3 млн. українців. Більшість з них зберігало рідну мову, культуру і традиції свого народу. Після революції 1917 р. там відбувався процес національного піднесення, і радянське керівництво вимушене було під тиском знизу відкрити українські школи на Кубані, дозволити видання газет і книг українською мовою, створювати українські художні колективи. Але відносно вільний розвиток українства було брутально перервано у 1932 році.

Москва здійснила акт геноциду проти української нації. Голодомор 1932-1933 рр. мав на меті зламати хребет українства, перетворити свідомих українців на безнаціональних “совєтських людей”. Штучному голоду передували жорстокі удари, населені по діячам української культури, багатьом українським політикам, а також заборона діяльності Української Автокефальної Православної Церкви. А мільйони загиблих від голоду мали назавжди залякати тих українців, які вижили, перетворивши їх на духовних рабів режиму.

Саме під час Голодомору (а від нього, крім України, дуже постраждали райони Кубані й Дону, заселені переважно українцями) Москва поклала край українізації. Українські школи на Північному Кавказі були перетворені на російські, українські видання закриті. Замість українського населення вимерлих і переселених станиць завезено росіян, що докорінно змінило демографічну карту цілих районів. Кубанців оголосили “частиною російського народу” з дещо відмінним діалектом і етнографічними особливостями. Українська мова витискалася з різних сфер вжитку, поступово зникало і багато старих традицій.

Але після розпаду СРСР дещо почало відроджуватися. Втім, процес невдовзі Москва взяла під свій контроль, скерувавши його в річище “відродження козацтва”. Акцент робився на зовнішню сторону, а наповнення все виразніше ставало імперським. Влада перетворювало “ряджених козаків” на іррегулярні збройні формування для використання у тих операціях, де небажано задіювати регулярну армію. Наприклад, у 90-х рр. вони воювали у Боснії на боці сербів під час воєн на руїнах Югославії.

На службі “Русского міра”

Трагічною виявилася доля багатьох українців, “визволених” від турецького панування у царські часи і перетворених на кріпаків. Але не менш трагічно складаються долі новітніх яничарів, ряджених у козачі однострої і кинутих на Донбас для створення “Русского міра”. Нащадки українців, вони підняли зброю на представників народу, з якого походили їхні предки. Заради чого? Невже хтось чи щось по-справжньому загрожували російськомовному населенню Донецької й Луганської областей?

Для імперії людське життя нічого не значить. У XVIII ст. російські офіцери відловлювали буковинських селян, щоб перетворити їх на “робочу худобу”. А російські царі закріпачували вільних українських селян і навіть козаків, позбавляючи їх нормальних умов життя. Червона Москва влаштувала геноцид українцям, щоб перетворити їх на безнаціональних “совєтських людей”, що бездумно виконують всі накази начальства.

Нині продовжується така ж політика, лише замаскована словами про якійсь вигаданий у Кремлі “Русскій міръ”. А на практиці для багатьох прибічників цього фантому гарантовано лише безславний кінець в неоголошеній війні і безіменна могила з номером замість прізвища. Щоб не піддаватися спокусливим обіцянкам ляльководів, варто знати справжню історію, а не ті густо прикрашені вигадками історійки, якими намагаються набивати наші голови записні пропагандисти. Тоді можна буде робити власні висновки з подій, що відбувалися і відбуваються навколо нас, і не вірити казкам хитрунів-маніпуляторів.

Ігор Буркут, кандидат історичних наук   burkut-15022222222222222

 

 

Написать комментарий

XHTML: Вы можете использовать теги: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Optionally add an image (JPEG only)