Published On: Вт, Лис 1st, 2016

Пекельна ціна “московського раю”

Пригадуєте як у 2014 році в окупованому Криму знайшлося чимало божевільних, які тішилися приходом “русскага міра”, мовляв, нарешті звершилися мрії про “умрьом на родінє” і не шкодять навіть “камні с нєба”. 

А варто було перед тим як кликати біду на рідну землю, якщо не історію читати, то хоча б анекдот згадати про дядька котрому дали можливість між раєм і пеклом виб8_zrfenlge8ирати. Той побачив, що в раю скучно, а в пеклі загробне життя ключем б’є погодився на чортяцьку пропозицію і… потрапив на сковорідку. А коли почав кричати, що йому інше обіцяли, то йому нагадали, що не варто плутати рекламний тур до пекла із місцем постійного проживання в ньому.

Сьогодні “Зона Крим” пропонує насолодитися історичним екскурсом від Ігоря Буркута на рубіж 19-20 століть, коли сумна доля окремих західноукраїнських селян застерегла їх сусідів від  помилок, які стаються, коли віриш московській великодержавній пропаганді. Шкода тільки, що перед окупацією Криму Кремль  врахував історичний досвід і не возив адептів “русскава міра” лише в межах Садового кільця. Щоб бува не розкусили різницю між екскурсією до “московського раю” та пеклом російської буденності.

Москвофільська облуда

Наприкінці ХІХ ст. в житті західноукраїнських земель сталася подія, про яку нині мало хто пам’ятає. А згадати її варто, щоб зрозуміти суть  зверхнього ставлення нинішніх володарів Кремля до сучасних українців. Справжня ціна пропаганди визначається не красивими словами, а конкретними діями можновладців. Тож спробуємо розібратися у подіях 1892-1893 рр., які принесли страшну біду тисячам селян з Галичини і Буковини.

Селянство західноукраїнських земель у ХІХ ст. страждало від безземелля і малоземелля. Його найбідніша частина жила у справжніх злиднях, під час неврожаю помираючи від голоду. Для порятунку від цієї безвиході активні селяни намагалися емігрувати туди, де можна було розпочати нове життя і досягти достатку. Виїзд у США, Канаду, Бразилію, Аргентину охопив великі маси галичан і буковинців – їх тоді називали “русинами”. Проте оформлення паспорту і купівля білетів потребували значних коштів, яких біднота не мала. Тож мусила позичати гроші під великий процент, а позичене треба було віддавати. Ще й закордонний паспорт австрійські власті не видавали юнакам призовного віку, щоб не залишити цісарсько-королівське військо без солдатів. Як же обійти такі складні проблеми?

Австро-Угорщина межувала з Російською імперією, і під час жнив багато галичан і буковинців переходило кордон й наймалося на роботу в маєтки російських поміщиків. Закордонних паспортів від цих людей ніхто не вимагав, а за сезон вони могли трохи заробити на прожиття і поверталися додому не з порожніми руками. В Росії ж піддані цісаря чули про величезні розміри царської імперії, хоча на власні очі бачили: селянство російських Подільської та Бессарабської губерній так само не мало достатньо орної земля, як і його сусіди з протилежного боку кордону.

Але у ХІХ ст. серед західних українців розповсюджувалися ідеї москвофільства, носії якого ідеалізували царську імперію. Пропагувалася облудна ідея про єдиний “русскій народъ отъ Карпатъ до Тихаго океана” (москвофіли використовували “язичіє” – безсистемну суміш російської, церковнослов’янської, української й польської мов). Через свої друковані видання вони поширювали ілюзії про те, що “справедливий білий цар” захистить бідних русинів від австрійської бюрократії, відкриє можливості їм вийти зі справжнього жебрацтва.

Злиденне селянство готове було сприйняти будь-яку фантазію, яка давала надію на покращення його важкого життя. А серед москвофілів були талановиті проповідники, які вміли переконувати темну і неписьменну масу. Особливо відзначався греко-католицький священик Іван Наумович, який писав популярні книги, засновував періодичні видання для русинів, створив “Общество имени Качковского”, що залучало селян до читання, привчало їх до тверезого способу життя.

Проросійські симпатії Наумовича спонукали його у 1885 р. перейти з греко-католиків у православні, а наступного року емігрувати до Росії. Іван Франко різко критикував дії цього лідера москвофілів, і навіть називав його “Безумовичем”. Життя підтвердило правоту українського генія: у Росії Іван Наумович виявився нікому не потрібним. Його спроби зібрати кошти для галицької бідноти виявилися малоефективними: тамтешнім товстосумам проблеми якихось безземельних галичан були чужими і незрозумілими. Тоді переконаний москвофіл вирішив організувати масове переселення русинів з Австро-Угорщини в Російську імперію для наділення їх тут землею.

Окремі русинські родини і раніше на свій страх і ризик шукали вільних земель у Росії. Навіть мої предки у 80-х роках ХІХ ст. з Карпат добралися до Сальських степів, де змогли осісти і створити власне господарство. Але це рідкісний випадок: земельне питання в Російській імперії стояло дуже гостро. Тож Наумович звернув свою увагу на ті території, що опинилися під владою царя досить пізно. Лише у 1864 р. царські війська остаточно підкорили Північний Кавказ. Чималі території там збезлюдили – багато місцевих мешканців загинуло у боях з росіянами або втекло до Османської імперії. Дотепер особиста гвардія йорданського короля складається з черкесів – нащадків тих, хто у ХІХ ст. врятувався від царських карателів. А деякі з кавказьких племен зникли повністю, наприклад, – останній убих помер близько двадцяти років тому в Туреччині.

На місце горців Кавказу завозили російських селян. Проте невдовзі серед них спалахнула епідемія холери, яка унесла життя багатьох нових поселенців. Іван Наумович відправився у ті місця, щоб підготувати умови для масової еміграції на Кавказ галицьких селян. З’ясувалося, що царська бюрократія була не в захваті від цієї ідеї, і розпочала таку канцелярську тяганину, витримати яку Наумович не зміг. У серпні 1891 р. він помер у Новоросійську на 65-у році життя. За однією з версій від серцевого нападу, за більш розповсюдженою – внаслідок отруєння. Такий історичний парадокс: носій облудної ідеології спочатку отруював нею своїх земляків, а потім зрозумівши, що наробив, прийняв отруту і взяв страшний гріх на свою душу…

Наївні сподівання злиденних русинів

Поголоски про спроби Наумовича організувати еміграцію галицьких селян у Росію докочувалися і до західноукраїнських земель. Тут вони впали на сприятливий ґрунт: 1892 рік вдався посушливим і над галицьким селом нависла примара чергового неврожаю і голоду. Як врятуватися від нього? Хіба що виїхати туди, де можна отримати землю і розпочати нове життя. В Америку їхати – грошей немає, а Росія поруч. І у серпні 1892 р. на галицькому Поділлі раптом спалахує масовий еміграційний рух.

Розпочався він у Збаразькому повіті (нині це Тернопільська область). Селянин Онуфрій Юрчишин з хутора Шили неподалік російського кордону, зібравши два десятки бідняків, рушив до Росії. Ішли цілими родинами – з дружинами, дітьми, старими батьками, братами і сестрами. Ні з австрійського, ні з російського боку їх ніхто не зупинив. Вже на російському боці галицьких селян побачив російський патруль, але поставився до них цілком дружньо.

Невдовзі про це дізналися з австрійського боку кордону, і сотні людей кинулися вслід за першопрохідцями. Австрійські власті спочатку розгубилися і не ставили переселенцям жодних перешкод. А росіяни навіть допомагали: кордон з їхнього боку патрулювали кінні роз’їзди, і козаки на прикордонній річці Збруч віхами позначали броди. Серед галицьких русинів хтось розпускав казки про те, що в Росії кожному переселенцю нададуть від 20 до 40 моргів поля (приблизно 10-20 гектарів), а також мурований будинок з усім необхідним. Навіть фантазували, що їм передадуть власність німецьких колоністів, які свого часу осіли в Таврії, а нині вирішили переїхати на схід Росії, де їх чекають нові землі. Тут можна згадати  історичний парадокс – на початку 1950-х рр. СРСР передав Польщі частину Дрогобицької області в обмін на вугільні шахти Кристинополя, а з переданих полякам карпатських районів місцевих бойків переселили на Херсонщину, у села, де вже давно проживали нащадки німецьких переселенців до Таврії.

Хто розпускав фантастичні поголоски 1892 року, нині встановити неможливо – скоріше за все російські прикордонники, а підхоплювали казки ті галицькі багатії, які сподівалися за безцінь скупити землі у довірливих злидарів-переселенців. Не одна ця казка знайшла вдячних слухачів, адже були й інші. Мовляв, австрійський цісар домовився з російським царем про обмін галицьких русинів на російських євреїв, і переселенцям дістануться єврейські будинки з меблями і господарським начинням, навіть із знаменитими єврейськими перинами. Люди вірили навіть зовсім фантастичній версії, що російські селяни до роботи нездатні, тому цар їх вирішив знищити, а їхні господарства передати працьовитим русинам з Австро-Угорщини.

На фоні таких вигадок єдина версія виглядала більш-менш реалістичною – про заселення русинами спустошених холерою сіл на Кавказі й в Криму. Але і тут не обійшлося без наївних ілюзій: буцімто  переселенців “білий цар” звільнить від усіх податків і військової служби. На жаль, у всі історичні епохи багато людей вірить у красиві казки, і чим нижче рівень їхньої культури і освіти, тим легше дурити нещасних. Якщо вже у наш час люди із середньою і навіть вищою освітою вірили у те, що прийдуть “брати зі Сходу” і врятують їх від усіх труднощів пострадянського життя, то що очікувати від неписьменних селян позаминулого століття, занурених у страшні злидні… А за наївну віру їм довелося заплатити непомірну ціну – і це є жорстокий історичний закон. Чим красивішою була ілюзія, тим жорстокішою буде розплата за неї.

Пекло замість раю

Російська агентура активно підбурювала галичан і буковинців до масового переселення. Лише з одного Збаразького повіту за серпень до Росії перейшло понад три тисячі осіб. А еміграційний рух охопив й інші повіти галицького Поділля, люди переселялись з околиць Тернополя, Борщева, Гусятина, Чорткова, Заліщик, Скалату. Навіть північ Буковини охопило “еміграційне божевілля”, як називали цю пошесть у місцевій пресі. Господарства з австрійського боку кордону залишилися без робочих рук, а величезний наплив емігрантів на російському боці створив масу неочікуваних проблем. Звичайно, жодних земельних наділів їм тут ніхто і не збирався виділяти, але навіть на жнивах такий надлишок робочої сили був зайвий. Розгубилися вже російські чиновники.

Спочатку емігранти отримували по десять копійок добових від властей, проте невдовзі з’ясувалося, що коштів на них не вистачить. Втікаючи від примари голоду, прибульці опинилися ще в гіршому становищі, відчули нестачу всього найнеобхіднішого. Вони втратили власне майно, опинилися без засобів існування у ворожому оточенні. Адже через декілька тижнів чиновники, жандарми і солдати вже поставилися до них, як до небажаних зайд. Людей збивали в отари, як худобу, і гнали назад – до австрійського кордону. Їх конвоювали озброєні солдати, підганяючи гострими багнетами. Злі начальники обзивали нещасних русинів “сволотою”, і вимагали негайно забиратися геть з Росії, де їх ніхто не чекає.

Голодні, обдерті й побиті невдахи-емігранти були вже раді повернутися додому. Проте далеко не всі з них змогли вирватися з обіцяного “раю”. Дехто помер від голоду і хвороб. Хтось намагався протестувати проти нелюдського поводження чиновників з переселенцями, але з російською поліцією такі номери не проходили. “Бунтівників” негайно хапали і відправляли туди, де землі вистачало всім – до Сибіру. Правда, сибірська каторга нічим не нагадувала “російський рай”, який нафантазували собі нещасні злидарі під впливом москвофільської пропаганди. Безслідно згинули і Онуфрій Юрчишин з сестрами, які започаткували все те “еміграційне божевілля” 1892 року.

Останню крапку в далеких від нас трагічних подіях було поставлено на початку весни 1893 р. у буковинському містечку Новоселиця на російсько-австрійському кордоні. З російського боку солдати пригнали під конвоєм шість десятків вкрай виснажених і обідраних буковинських селян. Побачивши рідну землю, ті падають на коліна, цілують її й починають молитися. Земляки годують їх і допомагають повернутися додому. Захлинаючись сльозами, повертанці розповідають про жахливу смерть своїх дітей і старих батьків, що не  винесли голоду і знущань. “Ми навіть не змогли їх поховати по-християнськи”, – скаржилися жертви наївних ілюзій про “братерський православний народ” і про “доброго царя”. Шкода, що то були далеко не останні жертви – багато часу і випробувань потрібно, щоб остаточно позбавитися подібних шкідливих вигадок.

Ігор Буркут, кандидат історичних наук

 

Написать комментарий

XHTML: Вы можете использовать теги: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Optionally add an image (JPEG only)